Бути чесним чи перемагати? Дилема справедливості

Останнє десятиліття наша правова система, а особливо судова практика, робить потужну спробу втекти від сліпого формалізму до суті. Суди все частіше оперують не лише «буквою» закону, але і його «духом» — правовими принципами: добросовісністю, розумністю, пропорційністю.

Кінцева мета цього руху — досягнення тієї самої Справедливості.

Але ось і фундаментальна проблема. Що це взагалі таке — справедливість? На рівні інтуїції ми розуміємо, що це «щось правильне і хороше».

Тут важливо не плутати поняття. Є «правда» (або істина) — це про факти. Вона відповідає на питання: «Що сталося?». А є «справедливість» — це про оцінку. Вона відповідає на питання: «Як ми маємо до цього ставитися?». І саме з цими оцінками і починаються головні проблеми.

Як юрист, я стикаюся з цим щодня. Коли маєш справу зі спором, бачиш, наскільки складно буває людям — чи то клієнтам, чи то їхнім опонентам — об’єктивно подивитися на власну позицію. Дуже часто вони щиро вважають несправедливим те, що відбувається з ними, хоча насправді ця подія і є тією самою справедливістю (наприклад, логічним наслідком їхніх дій), просто вона їм не подобається. Або, що ще цікавіше, — самі чинять явно несправедливі речі, при цьому звинувачуючи у всій несправедливості виключно опонента. Кожна сторона щиро дивується: «як так сталося?», хоча з боку причинно-наслідкові зв’язки часто виглядають цілком очевидними. Це та сама класична ситуація: «у чужому оці смітинку бачимо, а у своєму колоди не помічаємо».

А днями життя підкинуло мені цей виклик особисто, вже не як юристу, а як батькові.

Мій син серйозно займається боротьбою. Беручи участь у змаганнях, він регулярно стикається з ситуацією, коли його суперникам штучно занижують категорію (наприклад, заявляють досвідченого спортсмена з вищим поясом у дивізіон для новачків), щоб отримати нечесну перевагу. І ось ми «зависли» на кілька днів, обговорюючи дилему:

А як тут справедливо?

Бути чесним, боротися у своїй категорії й програвати тим, хто сильніший за рахунок шахрайства?

Зробити так само, заявитися у свідомо слабшу категорію й здобувати перемогу над тими, хто об’єктивно слабший за тебе?

Влаштовувати скандали, вимагати перевірок, воювати з суддями?

Що тут справедливість? Бути чесним, але обдуреним? Чи обдурити і стати нечесним?

Чому так відбувається? Чому ми так по-різному бачимо «правильне» рішення?

Тому що це природно. Важливо розуміти: базова функція нашого мозку — не пошук об’єктивної істини чи справедливості. Його головне завдання за мільйони років еволюції — виживання. А для виживання потрібна здорова частка егоцентризму — здатність думати насамперед про себе та захищати своє «Я». Пошук «справедливості» часто суперечить цьому завданню, бо може змусити нас діяти всупереч власним інтересам. Тому мозок і не має такої «прошивки». Натомість він має потужні механізми захисту «Я». Але чому цей захист робить нас сліпими до інтересів інших?

Психологи Керол Тевріс та Елліот Аронсон у книзі «Помилки, яких припустилися (але не я)» дослідили механізми морального самовиправдання. Їхня центральна ідея: людина має глибоку потребу в позитивній самооцінці. Визнання власної неправоти, несправедливості чи аморальності загрожує цій самооцінці. Тому психіка миттєво захищається: вона перебудовує наше сприйняття подій таким чином, щоб ми завжди зберегли образ себе як «хорошої», «правої» та «справедливої» людини. Ми не помічаємо колоду, бо це боляче.

Але філософи йдуть ще глибше. Фрідріх Ніцше у своїх нотатках писав: «немає фактів, є лише інтерпретації». Кожне наше знання — це погляд з певної перспективи. Змінити перспективу — означає побачити іншу реальність.

Проблема не в браку інтелекту чи освіти. Проблема в самій структурі ситуації. Інтереси сторін справді протилежні. Те, що добре для кредитора (повернути борг), погано для боржника (втратити гроші). Сказати, що хтось із них «об’єктивно» правий, — означає просто прийняти одну перспективу (інтерпретацію) за універсальну, що філософськи некоректно.

Артур Шопенгауер бачив корінь проблеми ще глибше — в метафізиці. Кожна жива істота є проявом світової «волі до життя». Моя воля вимагає свого задоволення та експансії. Чужа воля сприймається як перешкода. Тому конфлікт воль неминучий.

І тут ми повертаємося до юриспруденції.

Коли ситуація не стосується нас особисто (або нашого сина), мислити об’єктивно набагато легше.

У цьому, на мій погляд, і полягає справжня робота юриста. Це не просто знання законів, це робота з психологією. Наше завдання — почути клієнта, зрозуміти його суб’єктивну «справедливість» (його інтерпретацію, яка захищає його «Я») і знайти в ній об’єктивне, законне ядро.

Ми «пакуємо» його біль і його оцінку в броню правових принципів, щоб донести її суду.

А завдання суду — інше. Суддя, в ідеалі, — це той, хто повинен піднятися над обома суб’єктивними правдами (обома «інтерпретаціями»). В умовах цього неминучого «конфлікту воль» суд шукає не «правду» клієнта А чи клієнта Б, а той самий справедливий баланс інтересів.

І це неймовірно складне завдання.